"Милий, ти маєш знати

Я голова твого фан-клубу.

твій персональний натовп

Ти - на першому місці, любий!"

Крихітка Цахес "На першому місці"

Старезна пісенька. Потертий диск. Спогади, яка я була щаслива як його купила. На той час я була вже давно з тобою знайома. Вже не пам*ятаю чи ми тоді були разом чи в черговому відпочинку один від одного... Стільки води з того часу втекло... Перегортаю диск і бачу рік випуску - 2005. Давно... Зараз 2008... Але ж і на той час вже зустрічалися. Мати моя рідна, скільки ж я років віддала йому...

Скільки змінилося з того часу. Змінилися ми... Змінилися смаки... Змінився світ довкола... Подорослішали, стіки всього пережили, але разом... Вже майже 5 років... *посміхаюся* не віриться... Ніби все ще не так давно починалося...

Люблю бути закоханаю... Люблю коли слова не лягають в рядки, люблю коли є до кого приїхати вночі, тільки через те, що засумувала за тобою... Люблю поцілунок у скроню... Люблю просто гуляти разом... Люблю сваритися, заради примирення... Люблю, що ти для мене більш, ніж хлопець... Більш, ніж друг.. Люблю той факт, що ти є на цій Землі...

"Я провалю завдання.

Ти отримаєш медаль.

Я все зроблю в остання.

Ти в останнє і перше, на жаль.

Ти прибиреш всіх свідків.

Я підставила нас обох.

Ти не сказав мені звідки

ти знаєш про мою любов..."

Все той же диск, але інша пісня... Їду  маршрутці і бачу закохані пари.. Посміхаюся. Я радію за них... Я люблю коли вони тримаються за руки, я обожнюю бачити їх поряд. І байдуже, що я їх не знаю! Я просто рада!! Я щаслива за людей, котрі закоханні! Я обожнюю на них дивитися, бо в цю секунду їхнього поцілунку для них не існує нікого окрім їх двох... і я добре знаю те почуття... Я щаслива, що люди закоханні... я радію, бо в них є друга половина... І я не думаю, що часом кохання жорстоке, болюче, тощо. Адже саме те почуття закоханості, як на мене, здатне затуманити весь біль... Так, кохання то колюча штука, але ж яка солодка...

Хто вам сказав, що пора кохання то весна? Не вірте їм =) Пора кохання - то літо... Бо тільки влітку по вулицям можна побачити таку кількість закоханих. Я не сперечаюся, що весною, можливо, грають гармони... Але результати тої гри видно тільки влітку =)

Як будете на вулиці, озирніться! Подивіться на тих молодих людей, котрі йдуть за руки!!! Побажайте їм вслід побільше солодких поцілунків! Озирніться, люди! Закохані, мов ангели, довкола... Підлітки, молоді люди, навіть у зрілому віці... Та скільки тих бабульок і дідусів з блиском в очах! хіба то не змушує вас посмізхатися?! Цей блиск, цей погляд... це відчуження від буденності, та енергетика... Закохані на вулиці - то як прикраси.. такі милі, такі ангели, такі гарні пари... І в той момент ти хочеш, щоб все у них склалося!!! Ти навіть щиро їм того бажаєш! Але життя, так само як і твоя маршрутка, в котрий ти їдеш, повертає за ріг і ти більше не бачиш їх поцілунку...

П.С.: Закохуйтеся! Не сьогодні так завтра! Не бійтеся болі від кохання... Біль пройде, і залишаться тільки солодки спогоди. Відправ смс з теплими словами своїй подрузі(другу), як прочитаєш мої рядки... а ще ліпше подзвони! І на питання: "Ти щось хотів(ла)?" просто скажи: "Почути твій голос..." Немає кому дзвонити? Ану швиденко всі по паркам! Знайомся з нею, чий погляд тебе причаровує... і швидше, швидше наздоганяй, бо поверне за ріг і разтвориться у натовпі! А ти не бійся перша з ним заговорити! Він тільки твоїми словами знайомства буде причарований! Не бійся підійти і просто в обличчя йому сказати: "Молодий чоловік, а підемо в кіно?" =))) Кохання зовчім поряд!!! Відкрийте очі та свої серця... Бо ми живимо заради емоцій!!!

Просто люблю такі малюнки...

Открыть больше изображений

Сьогодні перший день літа. Хочеться підвести підсумки цьогорічної весни, але сподівання на це літо не дають мені це зробити. Занадто багато планів, занадто багато сподівань, бажаннь, мрій ... А весна... я люблю весну, проте ті теплі сонячні дні пройшли... Попереду жаркі дні з палаючим сонцем. Так, я люблю весну набагато більше ніж літо... Не люблю, коли жарко, ненавиджу коли моє велике місто повне стомлених сонцем людей, котрі ледь мислять через жару.. Не люблю зайти в магазин і простояти там 1,5 години через те, що тут є кондиціонери, а надворі жара... Не люблю літо й через те, що подруги тягнуть на пляж, аби,як плазуни, полежати на пляжі... Не бачу сенсу в тому, але покорно йду з ними... Коротше, не люблю я літо і все! Але кожного року радію його приходу... Чому? Бо саме влітку я зустрічаю ще один рік наближення смерті =) тобто день народження... Я чекаю на літо, бо тоді є літні канікули... я нестерпно жадаю літа, бо більшість пригод - саме влітку... Я знетерпіням рахую дні до літа, бо саме тоді я їду поза очі до друзів, які живуть і різних містах, а часом країнах... Саме влітку я бачу своїх далеких і улюблених родичів... Але я ненавиджу літо...

А це літо взагалі буде останнім літом мого дитинства... це останні мої шкільні літні канікули... останні походи з однокласниками... і стає сумно... і я починаю ненавидіти літо ще більше від того!

І так хочеться закричати крізь сльози: "Кого я обманюю??!!! Я люблю літо..." Я люблю це літо за те, що саме влітку я познайомилась з ним... Я люблю літо, бо саме тоді моя ліпша подруга святкує день народження... Я люблю літо, бо опісля нього я бачу очі друзів, наповнені відпочинком і загадковим близком!!! тільки за це, я дуже люблю літо!!!! Я люблю літо, бо саме влітку... а точніше в серпні близько 10 років тому, я вперше побачила своїх покемонів, тобто однокласників, з котрими стільки всього пережила пліч-о-пліч... Я люблю літо... Бо тільки влітку можу проїхати 800 кілометрів до невеличкого села в Росії, щоб обійняти свого двоюрідного племіника... Я люблю літо, за теплі ночі, я люблю літо, за блискучі друзів очі... Я люблю це літо, але всеодно на питання: "Чи любиш ти літо?" я відповім, акторсько закативши очі: "Авжеж, ні! я його ненавиджу! Це найжаркіший сезон в році... за що його любити??!!!"

Їду додому в метро. Саме на мосту. В навушниках пісня В.Павліка & Dj Loud «Город зелёного цвета»в міксі. Окидаю поглядом вигляд з вікна на Дніпро, бачу Лівий і Правий Береги, схили Києва, десь видніють висотні будинки, а онде і душа – Києво-Печерська Лавра… Посміхаюся сама собі. «Це моє місто…» Я стомлена за день, роздратована, бо їду у годину-пік, але я радію… Радію, що мені видалося народитися і вирости у цьому місті. Сьогодні воно мені таке рідне.

 
Набережна Дніпра – місце мого відпочинку від оточуючих. Скільки разів я сюди тікала пізно вечері від негараздів вдома, від негативу світу… я сиділа годинами на березі і дивилася на хвилі. На хвилі мудрого дідугана, котрий бачив дуже-дуже багато… Він бачив все: починаючи з пустих берегів з високими деревами і закінчуючи сьогоденням – бурхливим життям сучасної європейської столиці.



 
Схили Дніпра біля Лаври – моє улюблене місце відпочинку з друзями та однокласниками. Саме тут я практикувала свої перші фотографії, тут я гуляла взявшись за руку зі своїм першим коханням… Саме сюди я притягла своїх інет-друзів, коли вони вперше приїхали до Києва… Ну то й що, що звідси вигляд на Троєщину? Ви думаєте вона не гарна? Так, вона одноманітна, трохи дика… Але така зачарована асфальтною красою, кількістю людей, висотними будинками…

  
Хрещатик та Майдан Незалежності. Якщо Київ - серце України, то Майдан Незалежності – серце Києва. Про нього і говорити багато не треба… У цих магазинах я купляла одяг якось з подругою, а он в тому кафе сиділа і базікала про все на світі з найкращим другом, коли він повернувся з армії… А он Жовтневий Палац коли ми ходили на концерт з друзями і підтримували якось знайому команду КВН… А ось у тих фонтанах ми купалися і сміялися з друзями, а оооон в тому кіоску ми купували з однокласниками морозиво.. а он те місце зустрічі, коли ми йдемо до Молодого Театру… Та з цим серцем стільки спогадів…



Маріїнський Парк. Мій найулюбленіший парк у світі!!! Саме тут ми сиділи з ним на лавочці і закохувалися один в одного… А он з того оглядово майданчику мене хотіли скинути мої однокласники…)))) А он на тому місці ми бігали по газону з подругою і фотографувалися до пізнього вечора… а он по тій алеї я йшла з моїм сьогодні вже дуже гарним другом, але тоді наша дружба тільки починалася… Та про це не можна говорити… це треба відчути…


Володимирська гірка. Колись цими доріжками ходили взявшись за руки мої батьки, саме тут вони закохувалися... а вже сьогодні я йду з ним за руки хто-зна може тими самими доріжками... А он на тій лавочці ми сиділи з друзями під дощем... він ллє, наче з відра, а ми сидимо під зонтиком і сміємося... А зовсім поряд сам Володимир окидає оком сьогоднішні маштаби міста...

  

 
Михайлівський Золотоверхий. Софійська Площа. Місце екскурсій, куди я водила всіх гостей міста… а он під тим дзвоником я з ним загадували бажання… а он там ми залазили до Хмельницького, але так і не залізли, а сміючись валялися на малесенкій зеленій гірці серед безмежжя асфальтної краси мегаполісу… Починаю просто сміятися, всі в метро вже мене бояться. Ну й нехай… Їм не зрозуміти як я закохана в це місто, і як я люблю їх, за те, що вони київляни.





Андріївський узвіз. Ой, пам'ятаю якось ми на підборах і на екскурсії з подругами до музею Булгакова під дощ тут бігали… О!!! Ми тоді так насміялися… А ще згадується прогулянка узвозом з батьками вперше… я тоді навіть не думала як він виглядає, але зараз добре знаю…


 
Контрактова Площа – скільки ж концертів ми тут відтанцювали, скільки голосів надірвали і скільки підборів зломили!!!! Скількох зірок побачили, і скільки шариків відпустили в небо… скільки назнімали гарних кадрів і відео… І для нас це вже давно більше, ніж просто якась площа в центрі міста...

 

І ми проїхали міст метро… А список зі спогадів ще довго перераховував всі важливі мені місця у Києві… Я стою у забитому вагоні і посміхаюся, давно закінчилася та пісня, і пройшли ті дні, але у серці Київ займає найперше величаве місце. Бо це моє рідне місто… це місто моїй спогадів… місто мого життя… це моє місто…

Я визнаю: я наркотично залежна. Я не можу протистояти цьому бажанню... Я БІЛЬШЕ не можу. Мене ніхто і ніколи не вилікує. Кожну секундочку кожна клітинка мого тіла прагне його - мого наркотику. Де б я не було, що б не робила я хочу його... Я можу зірватися без нього, але він ніколи в мене не закінчиться... Адже він вічний, мій наркотик завжди буде поряд.
І я не одна така залежна, всі ми такі... І навіть зараз, коли ти читаєш мої рядки, ти або хочеш його, або вже піддався спокусі. Так, я кажу правду! Наше покоління народилося з цією наркотою у крові. І ми навіть здатні блукати всю ніч вулицями міста та клубами у пошуках дози. Інколи ми навіть шукаємо її в інеті, якби парадоксально це не звучало! Бо без неї ми просто не виживемо. Та про що там казати, як найважливіші моменти нашого життя проходять під дозою або під ломкою...
Цей наркотик більший за кохання. Бо під дозу ми закохуємося, кохаємося, цілуємося, і даруємо дози один одному, та ми навіть прощаємося з кохання під дозою!!!
Нема дози - немає й життя...
Цей наркотик безсмертний! І є мільйони його постачальників у світі! І жоден не винишить його, бо незалежних від нього немає... Наркотик довкола нас: у наш сумках, карманах, вдома, на роботі, у школі, в транспорті, в ВУЗі, на вулиці і в нашій голові... Бо наш наркотик - це музика...
 

Цей вечір якийсь меланхоліний, замріяний, трохи дивнуватий, можливо навіть дибільний і банальний, але щось в ньому є... Нехай в ньому немає якоїсь надзвичайної події, які фарбують зазвичай життя у яскраві кольори, ну і по фігу, що я його не запам*ятаю, і може вже завтра прокинуся, вся така busy-girl, і за подихом нових справ, забуду цей вечір... Але той факт не збиває мене з думки, що він особливий...

Хочеться чогось такого старенького, романтичного... Ні! Авжеж мені не треба дідугана років під 80, котрий мріє про молоду дівчинку... Ні, дякую =) я маю на увазі дещо інше...  Потрібно пережити мені срочно якісь почуття. Вмикаю стару як світ, Spice Girls - Viva Forever, але тільки-но скачену з інету, як то кажуть "ще тепленьку і свіженьку"... Хоча про її свіжість можна посперечатися, але зараз не про те. Зараз про вечір і почуття...

Хм... хочу шоколадку, але то тіки думка. Хочу солоденького, аби прикрасити цей банальний вечір... ну бачите, хоч якісь почуття - бажання цукерки ;)))))

Вмикаю "play" і посміхаюся... О, Господи, я ще навіть кліп тієї пісні пам*ятаю... Хоч то було давно і нехай я була не віку меломана, проте пам*ятаю... =)

Такс... щось аська підозріло притихла. Є два варіанти: або зараз взірветься і одразу напишуть 20 чоловік, або вона померла і я офлайн. Хм... ні те, ні інше... а чому тоді?... ааа... я поставила статус: "йдіть в дупу зі своїм: "Привіт. як справи?" =))))) Це багато чого пояснює =)))) Мої креативні і творчі друзі вже пороз*їджалися по морям, горам, селам, країнам, містам, тощо. Я тут сиджу, як істукан, псую зір комп*ютером.. так... зараз знову не про те.  Зараз про вечір і почуття... ну і про квіп... А в асьці залишилися в онлайні тіки любителі цих слів... хех =) До речі дуже зручний статус, якщо вас теж бісять такі питання від практично незнайомих вам людей або просто питання типу "аби ляпнути"....

мммм а ще я хочу цукерку... дайте мені шоколаду, без нього я стаю буйна =))))))))

А красиво все ж таки жити на вищих поверхах будинків... Небо видно ліпше. Особливо класно світанок зустрічати, але і зараз проводжати поглядом останні промені сонечка теж непоганенько.

Що чекає на мене завтра?... До біса купа справ, которі стосуются моєї подорожі до родичів у Росію і стосовно підйому на Говерлу в день свого народження теж є питаннячка... Немає спокою. Хоча брешу. Зараз він є. Сидить поруч дивиться на мене своїми гарненькими зеленими очима. А часом сяде перед монітором так, що я не бачу, що пишу... Це ніби знак від нього: "Альонка, досить сидіти і дивитися в ту штуку. Гайда куди-небудь у пошуках мені їжі" =))) Так, так, мій спокій чарівний і лохматий =)))

Жую цукерку і радію, що мій хлопець дарую мені коробки цукерок настільки завидно регулярно, що я вже складаю їх у барі =)))

Вечір і почуття. Вечір і хвилювання. Вечір, комп*ютер, роздуми.

Якась бредятіна в голові... А ви часто ловите себе на думці, що пишите бредятіну?... я рідко, але мітко =-) Ну... як зараз в принципі...

А взагалі цей подурнуватому простий і незвичний своїм спокоєм вечір увійде в історію мого життя. Чим?... Та хоча б лише цим запис і новою скаченою піснею ;) Ну про почуття і роздуми я теж не забула ;)

П.С.: Конхфєту? =))))))))

П.С.С.: А все ж таки піду нагодую мій спокій, а то вже затулила монітор своєю фігуркою. А поки натисну кнопочку - Опублікувати.

Открыть больше изображений

Скажений ритм міста. Ми завжди кудись поспішаємо… навіть прогулюючись містом часом ловиш себе на швидкому темпі кроку. «Ах, ця вже мені звичка…». Насправді жити в скаженому столичному ритмі то не є звичкою. То більше схоже на однаковий пульс тебе і столиці. Наче ваші серця б’ються в унісон… Так, то є гарно і навіть романтично, але ми ніколи не задумуємося скільки ж всього ми втрачаємо живучі в тому ритмі. Про що це я?... Я про дрібниці. Звичайні дрібнички, котрі зазвичай роблять наше життя позитивнішим… Але сьогодні їх просто не помічають. Запізнюючись на роботу чи навчання ми не помічаємо гарнюсінької посмішки річної дитинки. Сидячі у маршрутці ми розглядаємо вже завчені до болі будинки, замість того, щоб бачити цікавинки: закохані очі дівчини, танець птахів у небі, не характерний зовнішній вигляд 60річної бабусі…

Ми живемо у казкових містах, але через брак часу не знаємо їх навіть на 70%... Ми забуваємо подзвонити далеким друзям… Хоча саме вони є тими на цій Землі, хто зрадів би твоєму дзвінку серед ночі. Ми занадто рідко купуємо літні букетики квітів матерям і колегам, ми занадто рідко даруємо посмішки і йдемо на розмови з незнайомцями у метро. Ми навіть рідко взагалі посміхаємося на самоті… А дарма… Позитив – то є добро. І якщо насититися ним, ми зробимо світ хоча б трішечки добрішим.

Сказати зайвий комплемент консьєржці, що сидить у нашому під’їзді, купити квіті матуси і підморгнути малечі у метро – це може кожен!!!! Окинути наше величезне місто СВІЖИМ поглядом і побачити наскільки  ж воно заклопотане, що не бачить, як працює поряд з 30поверховим дивом сучасної архітектури або що живе поряд з магазином з дивною чи кумедною назвою.

Ми живемо в скаженому ритмі столиці. Цей ритм виробляється і призвичаїться нам з роками життя… Але часом треба зробити стоп-кадр і оцінити наше життя і довколишнє середовище свіжим поглядом… І повірте мені, ви здивуєтеся, скільки ж всього залишали поза вашою увагою!!!

Чому сьогодні сучасність і історія не можуть співіснувати разом?

Звичайно зрозуміло, що то минуле, а те майбутнє, тому намагатися поєднати зовсім різні епохи, як на мене, є повна дурість. Проте на сьогоднішній день сучасне будівництво зовсім про те не задумується, так само як і власники тих будівель і бізнесів. Про що це я? Та про наші з вами рідні міста! Проблематика сучасної арітектури наших міст хвилює лише їх мешканців, самих же архітекторів то абсолютно не колише. Але коли ти гуляєш містом, то яскраво кидається в очі не відділені райони з історичними пам*ятками і сучасними висотками. Не знаю кому як, а мені то ріже око! Мимоволі звертаєш увагу на байдужість до нашої історії.

На сьогоднішній день величезні міста світу зробили свій вибір: вбили історичні пам*ятки і звели висотки сучасності (Нью-Йорк); послали висотки в дупу, адже без минулого не має майбутнього (Львів); розділили місто на дві частини: старе місто і нове (Стамбул). Який вибір краще вирішують не місцеві жителі, а головні архітектори міст. Звичайно багатьом до них далеченько, але сказати свою думку, стосовно подібної поведінки архітекторів та архітектури свого міста можуть всі. Тому, прошу, буду рада почути вашу думку і вашу відповідь на це запитання.

Англия - сэр Винсент Пуух
Армения - Виник Пуханян
Бельгия - Виннил де Пухильде
Бразилия - Лиуш Назарио Соуса Лима Франсиско Винниуш Пухинья де ля Санта Мария
Германия - Хер Вильгельм фон Пухен
Голландия - Винсент ван Пухкелен
Грузия - Виначар Пухашвили
Дания - Винни Пухсен
Израиль - Виннихак Пухберг
Индонезия - Виннилар Пухарто
Индия - Виннира Пуханди
Ирак - Виннидам Пухеин
Иран - Винниех Пухейни
Ирландия - Винни О’Пух
Италия - Винсенте дель Пухини
Испания - дон Виннио Пухалес
Камерун - Кхвини Мбпух
Китай - Вин Ни Пух
Ливан - Виннин Пухнан
Нигерия - Виннибу Пухегбени
Норвегия - Виняер Гуннар Пухяер
Россия - Винни Владимирович Пухин
Саудовская Аравия - шейх Вин ибн аль Насер эль Сахиб эс Пухар
Франция - Виниус д`Пухле
Швеция - Вин Пухсон
Шотландия - Винни МакПух
ЮАР - Виньсон Пухела
Япония - Винихоту Пухинага
 

Вона не хотіла, щоб хтось бачив її сльози. Колись її всі любили й поважали, колишня "душа компанії" змінилася. Подорослішала? Можливо, а можливо і просто змінилася. Захисна реакція її організму на чужинців була вражаючою. Жодного зайвого слова, навіть своїм улюбленим однокласникам... Так, певно все ж вона подорослішала. До того ж занадто швидко. Вона любила свій клас, з котрим вже зовсім скоро мала попрощатися. Вона любила синє небо, свою кішку, а десь там кохав її він. Парубок з темно-синіми очима. Подумки він щодня був поруч, а насправді вона заборонила йому бути поруч. Що це було? Кохання? Можливо, хто ж тепер знає. Колись вони були поруч, він навчив її жити матеріально, а вона його духовно. Порозуміння, кохання, поцілунки... А тоді все пройшло, як літній дощ. Вони перестали кохати один одного? Зовсім ні. Вони кохали, як ніколи! Але в житті буває, що складаються такі умови, такі ситуації, такі моменти, котрі пояснити здоровим глуздом неможливо. Тільки хворим чи ж закоханим. Це була одна з таких...
Дівчина була письменницею, він – художником. Вона творила свої романи, а він свої полотна. Вона ховала таємний зміст про їх кохання десь дуже-дуже глибоко між рядків чергового шедевру. А він відверто малював її – свою музу та богиню. Його картини розкуповували за величезні гроші, а її твори називали бездарними.
Він інколи приходив до неї, вони довго-довго дарували один одному насолоду, а тоді вона його проганяла. Він писав, дзвонив, приходив. А вона плакала і казала, що все змінилося. Він знав її надзвичайно творчу душу краще за свою і боявся тронути щось живе. Але одного дня йому набридло і він перестав її малювати і навідувати. Став малювати " одноразових богинь". Вона сумувала і перестала ховати таємний зміст між рядків. Її талант нарешті визнали, а його – загубили. А їй все набридло: однокласники, одноманітні пусті друзі, нагороди...  І він сильно запив і більше не бачив у своєму житі проблисків світла.
Одинока, самотня і творча - вона піднялася на кришу 16поверхового будинку. В той момент він згадав її світле обличчя, яскраво-зелені очі, теплу і гладеньку шкіру, м’які пишні вуста... і відкинувши пляшку, він кинувся до мольберту... Такою гарною вона ще не виходила! Він так і не продав ту картину... бо вона була потрібна йому...
Вона ж... стрибнула... Звичайне щире запитання "як ти?" могло врятувати її життя.
 

P.S.: І байдуже з чиїх вуст злетіло б це запитання...